Київ

Шофера, який забирає нас із аеропорту («Ігор, не говорить англійською»), ми впізнаємо за табличкою в його руках. Впізнавання одне одного поглядом, ні натяку на посмішку, ні привітання – він хапає обидві валізки й широким кроком мчить до виходу, ми біжимо слідом. Через кілька метрів він раптом зупиняється, дістає мобільний, набирає якийсь номер і передає нам слухавку без жодного слова. Сесіль бере –  мені заціпило, – й не встиг хтось (хто?) озватися на тому кінці (хоч «кінця» більше й не існує), Ігор знову зривається з місця з нашим багажем. Поспішаючи за ним, Сесіль біля мене тихенько  розмовляє по телефону.

Він їде швидко, але не перевищує і попри похмурі манери не здається неввічливим. Поспіх допомагає йому перескочити чи оминути його безмовність, нашу спільну безмовність. Комічність цієї ненавмисної лютості.

Сьогодні в музеї ІІ Світової побачила й прочитала лист, написаний «Лідою» з Аушвіцу.

Аушвіц  [надруковано], 19. XII.1943

«Дорогі мої батьки та сімʼя! Посилку з харчами й листи (останній від 4. XII. 1943) я отримала. Дуже дякую й радію, що вдома все добре, а Ви – здорові. Спасибі за вітання від Дарці й Марусі. Двоюрідна сестра Дуся й далі працює в магазині при хімчистці? Добре, що її сестри теж мають добру роботу. Як тітка Матіола? Переживаю за неї. За мене не бійтеся, я здорова, сильна, зуби не болять, і почуваюся добре. Добре, що Ви, як написано, дбаєте про здоровʼя. Ви ж знаєте, що Ви – наш найдорожчий скарб. Сьогодні, в день батькового ангела, я бажаю Вам усього найкращого, сили й здоровʼя. Шлю свої щирі вітання усій родині з Різдвом і Новим роком: нехай Бог Вас боронить, щастя Вам і [?].

Цілую Вас! Передавайте вітання знайомим!

Ваша Ліда»

© Anne Weber

А тепер далі на пошук пригод, знайомств і памʼяток? «Життя продовжується?»

Наш готель – радянська модерністська споруда 70-х років овальної форми, облаштована всередині, як у моєї бабці (тобто як я собі уявляю її помешкання, яким воно могло би бути). До Майдану ми йдемо в обхід, тому що під парламентом мітинг і квартал перекрито. Бачимо червоно-чорні прапори та багато військових. Праві радикали, пояснюють нам. Вони мітингують проти корупції? Так  пишуть наші газети. Зважувальна посмішка, знизування плечима. А хто їх знає, чого вони насправді хочуть. На боці мітингувальників Саакашвілі – багаторічний президент Грузії, який потім дивним чином став головою одеської ОДА (я уявляю собі Ангелу Меркель, яка після свого довгого канцлерування раптом виїжджає до Франції, бере французьке громадянство й стає бургомістеркою Марселя). Коли Саакашвілі став надто незручним для Порошенка, той позбавив його українського громадянства. У вересні цього року безпаспортний політик спробував заїхати в Україну з Польщі, та на кордоні спочатку заблокували його поїзд, а потім авто, в яке він пересів. На багато годин. Кілька нардепів влаштували йому коридор, і зрештою він перетнув кордон пішки. Про це й теперішні мітинги Галина і Неля розповіли нам з лукавими обличчями, так, наче це все несерйозно, а політичні відносини – такий собі анекдот. Пізніше, намагаючись знайти  щось про Саакашвілі в інтернеті, я дізнаюся, що його старший син поставив світовий рекорд зі швидкісного набору тексту на айпаді.

Ніхто не посміхається, коли заходить мова про війну на сході країни. Як і раніше, там щодня хтось гине. У нас про це більше не згадують, газети пишуть про інше. Цікавить лише те, що змінюється. Для ЗМІ тривалі війни не існують. Але про це ми ще говоритимемо з людиною, чиї батьки живуть у Криму. Вона розповість нам, що іноді їздить до них і як це складно. До тимчасового кордону поїздом. Потім через кордон пішки або пересідати на авто, за яке таксисти деруть немало. Ім’я цієї людини я називати не буду – кажуть, за певних обставин це може накликати на неї небезпеку.

Випадково проходили повз Національний художній музей і зазирнули до нього. Автопортрет українського національного поета Тараса Шевченка (1814–1861), він був ще й художником. Народжений кріпаком, читаю я пізніше, й викуплений на волю багатими друзями. Заслання, солдатчина, заборона писати.

Перед автопортретом, який здається на диво гарною картиною, закріплено металеву штангу, що наполовину прикриває обличчя. Цидулка поряд пояснює, що це робота сучасного художника, який хоче привернути увагу до важких умов життя українських інвалідів. Я сперечаюся (несерйозно) з Торстеном, бо хочу побачити всю картину й вважаю такі мистецькі акції пришелепкуватими. У багатьох місцях музею такі металеві штанги непримітно прикручено навіть до підлоги, ймовірно, щоб відвідувачі розбивали собі носи, ламали кістки й самі ставали інвалідами.

© Anne Weber

Після обіду Бабин Яр. Досі погода була дуже лагідна; сьогодні похолоднішало. Метро привозить нас прямо туди. Здається, це місце простягається у всі кінці світу й не піддається обмеженню. Посередині – гігантська радіовежа; штаб-квартира Державного укртелебачення схожа на індустріальну руїну; будинок управи колишнього єврейського кладовища (єдина будівля, що вціліла з часів війни) і десь із 30 різних пам’ятників, кожен з яких, здається, присвячено якійсь окремій групі жертв. Тут досі не зуміли спорудити один меморіал, спільний для всіх убитих протягом Другої світової у Бабиному Яру. На першому пам’ятнику, спорудженому через 35 років після війни, жертв названо лише «мирними радянськими громадянами». Від нашого екскурсовода нам стає відомо, що глибокий яр, в якому лежать останки десятків тисяч людей, після війни перекрили  дамбою й затопили багнюкою з сусідньої цеглярні. 1961 року дамбу прорвало, й багно, всіяне кістками, поховало під собою прилеглу місцевість; у ньому загинуло близько тисячі людей. Це помста померлих, казали тодішні кияни, сьогодні я думаю те саме. Подібно до повсюдних юдейських могильних каменів, повалених і розтягнутих на спорудження доріг і будинків, невидимо розпорошених по цілому місту й навіки врослих у нього, тут з братської могили вирвалися останки вбитих, те, що від них лишилося після спалень і маскувань, проведених німецькими зондеркомандами напередодні наступу Червоної Армії 1943 року.

На території є ще й маленький футбольний стадіон; по ньому тиняються кілька людей. Це, як і те інше місце, – добра основа для єврейського меморіального центру, який ніколи не було споруджено, та й у майбутньому, мабуть, не буде, пояснює нам Михайло, тим паче, це кладовище, а юдейська віра забороняє будувати на святій землі.

Здається, тут панують інакші уявлення про те, яким має бути музей. Ні музей Чорнобиля, на Другої світової, ні ранковий музей Булгакова не схожі на західноєвропейські. Що не так? Замість презентації експонатів тут пропонують інсценізацію, але не схожу на знайому нам об’єктивістську сценографію; складається враження, що тут дуже захоплені люди – співробітники музею, екскурсоводи – залюблено й самовіддано самі вигадують експозицію і вкладають у неї якийсь «вищий» смисл. Досі ці інсценізації, трішки схожі на саморобні, мені радше подобалися. В будинку Булгакова екскурсію веде, на вигляд, може, 65-річна комедійна чи то трагедійна актриса в яскравому, довгому, аляпуватому намисті на шиї. Згодом Сесіль і Торстен скажуть про неї, що вона сама схожа на персонажа роману, що проте не заважає їй злегка мене дратувати. Вона розмовляє англійською зі страшенним акцентом, через який я розумію хіба з десяту частину її пояснень, супроводжуваних широкими театральними жестами, які вочевидь мають активувати нашу фантазію. В будинку, яким ми проходимо, відбувається дія роману Булгакова «Белая гвардия», тож нас ведуть Булгаківським помешканням і водночас квартирою Турбіних, котрі живуть тут протягом громадянської війни. Двері всіх кімнат зачинено, й актриса впускає нас до кожного приміщення з таємничими ефектярськими жестами, наче за кожними дверима на нас чекає неймовірна несподіванка, й можливо, тут і справді можна було б нафантазувати, що ти в романі, якби не театральний шепіт і жестикуляція цієї поціновувачки Булгакова. В одній кімнаті вона підходить до дверей у наступне приміщення, наче збираючись  їх відчинити, але раптом відскакує і веде нас до порожньої шафи, відчиняє її дверцята, а потім і задню стінку шафи й запрошує нас нагнутися і потрапити до сусідньої кімнати. До чого цей перехід через шафу й чи пов’язаний він якось з життям чи творчістю Булгакова, я не втямила. Наприкінці екскурсії нас запрошують до великого настінного дзеркала. Пані натискає на кнопку – і в люстрі з’являються вогники, мабуть, це спроба представити марення пораненого і тяжко хворого на тиф Алексея Турбіна, і згодом мені здається, що пані ще й примарно рухала руками та кричала, наче сова, але то, мабуть, просто клаптик фантазії, що залишився в мене після цієї екскурсії.