This Website needs Javascript to work properly. Please activate Javascript on your browser.

Kiev

Київ удвох. Перехресний щоденник Анни Вебер (праворуч) та Сесіль Вайсброт (ліворуч).
    Auf Deutsch lesenLire en Français
  • Anne Weber
    18.10.2017

    Шофера, який забирає нас із аеропорту («Ігор, не говорить англійською»), ми впізнаємо за табличкою в його руках. Впізнавання одне одного поглядом, ні натяку на посмішку, ні привітання – він хапає обидві валізки й широким кроком мчить до виходу, ми біжимо слідом. Через кілька метрів він раптом зупиняється, дістає мобільний, набирає якийсь номер і передає нам слухавку без жодного слова. Сесіль бере –  мені заціпило, – й не встиг хтось (хто?) озватися на тому кінці (хоч «кінця» більше й не існує), Ігор знову зривається з місця з нашим багажем. Поспішаючи за ним, Сесіль біля мене тихенько  розмовляє по телефону.

    Він їде швидко, але не перевищує і попри похмурі манери не здається неввічливим. Поспіх допомагає йому перескочити чи оминути його безмовність, нашу спільну безмовність. Комічність цієї ненавмисної лютості.

  • Cécile Wajsbrot

    Вечір у Києві – місті, мені невідомому, широкому, яке ще належить пізнати. Перший погляд чіпляється за автобусні зупинки на краю автобана. Раптове розмите враження: це справжній автобан, однак люди стоять там і чекають, поки приїде автобус і повезе їх у центр або до могутніх двадцяти- чи тридцятиповерхових висоток, скупчення яких схожі на гори. Потім готель – білий овал на високих опорах, на самій верхівці якого прозирають круглі вікна-ілюмінатори – четверне око, наче з науково-фантастичного кіно 50-х.

    © Anne Weber

    З вікна видно золоті бані православної церкви й два високі силуети – меморіал великому голоду 30-х років і Батьківщина-мати. Дніпро зблискує віддалік. Коротка прогулянка широкою темною вулицею, перша українська вечеря з Анною, моєю спільницею в цій пригоді, і Нелею, котра разом з  Торстеном із Берліна організувала цю поїздку.

    © Anne Weber

  • Anne Weber
    19.10.2017

    Сьогодні в музеї ІІ Світової побачила й прочитала лист, написаний «Лідою» з Аушвіцу.

    Аушвіц  [надруковано], 19. XII.1943

    «Дорогі мої батьки та сімʼя! Посилку з харчами й листи (останній від 4. XII. 1943) я отримала. Дуже дякую й радію, що вдома все добре, а Ви – здорові. Спасибі за вітання від Дарці й Марусі. Двоюрідна сестра Дуся й далі працює в магазині при хімчистці? Добре, що її сестри теж мають добру роботу. Як тітка Матіола? Переживаю за неї. За мене не бійтеся, я здорова, сильна, зуби не болять, і почуваюся добре. Добре, що Ви, як написано, дбаєте про здоровʼя. Ви ж знаєте, що Ви – наш найдорожчий скарб. Сьогодні, в день батькового ангела, я бажаю Вам усього найкращого, сили й здоровʼя. Шлю свої щирі вітання усій родині з Різдвом і Новим роком: нехай Бог Вас боронить, щастя Вам і [?].

    Цілую Вас! Передавайте вітання знайомим!

    Ваша Ліда»

    © Anne Weber

    А тепер далі на пошук пригод, знайомств і памʼяток? «Життя продовжується?»

    Наш готель – радянська модерністська споруда 70-х років овальної форми, облаштована всередині, як у моєї бабці (тобто як я собі уявляю її помешкання, яким воно могло би бути). До Майдану ми йдемо в обхід, тому що під парламентом мітинг і квартал перекрито. Бачимо червоно-чорні прапори та багато військових. Праві радикали, пояснюють нам. Вони мітингують проти корупції? Так  пишуть наші газети. Зважувальна посмішка, знизування плечима. А хто їх знає, чого вони насправді хочуть. На боці мітингувальників Саакашвілі – багаторічний президент Грузії, який потім дивним чином став головою одеської ОДА (я уявляю собі Ангелу Меркель, яка після свого довгого канцлерування раптом виїжджає до Франції, бере французьке громадянство й стає бургомістеркою Марселя). Коли Саакашвілі став надто незручним для Порошенка, той позбавив його українського громадянства. У вересні цього року безпаспортний політик спробував заїхати в Україну з Польщі, та на кордоні спочатку заблокували його поїзд, а потім авто, в яке він пересів. На багато годин. Кілька нардепів влаштували йому коридор, і зрештою він перетнув кордон пішки. Про це й теперішні мітинги Галина і Неля розповіли нам з лукавими обличчями, так, наче це все несерйозно, а політичні відносини – такий собі анекдот. Пізніше, намагаючись знайти  щось про Саакашвілі в інтернеті, я дізнаюся, що його старший син поставив світовий рекорд зі швидкісного набору тексту на айпаді.

    Ніхто не посміхається, коли заходить мова про війну на сході країни. Як і раніше, там щодня хтось гине. У нас про це більше не згадують, газети пишуть про інше. Цікавить лише те, що змінюється. Для ЗМІ тривалі війни не існують. Але про це ми ще говоритимемо з людиною, чиї батьки живуть у Криму. Вона розповість нам, що іноді їздить до них і як це складно. До тимчасового кордону поїздом. Потім через кордон пішки або пересідати на авто, за яке таксисти деруть немало. Ім’я цієї людини я називати не буду – кажуть, за певних обставин це може накликати на неї небезпеку.

  • Cécile Wajsbrot

    Комплекс Лаврського монастиря в супроводі Галини. Золоті, свіжо відреставровані бані, нова нерівна бруківка, дерева в барвах осені й доріжки, що збігають униз, до річки. В Україні неможливо уникнути пам’яті. Країна, юна незалежність якої налічує лише 26 років, і далі залишається прив’язаною до минулого. Релігія, коріння, територія, на яку претендували то Польща з Литвою, потім Австрійсько-Угорська імперія, а там і Росія. Крим і Донбас – дві скалки,  що повсякчас терзають українське тіло. Православна церква тут розділена на Московський і Київський патріархати, а у величезному музеї ІІ Світової війни зал, присвячений опору, розділений навпіл: ліворуч радянський, праворуч український. Немов Україна намагається заднім числом відділитися від Радянського Союзу. Вона більше не хоче знати за собою таке минуле. Хіба що в ролі жертви організованого Сталіним Голодомору – дослівно: винищення голодом. Нещодавно вийшло дослідження про вплив тієї доби страшенної нужди на сучасні звички у сфері харчування: схильність робити запаси, не залишати нічого на тарілці; меморіал споруджено лише 2008 року. Імена, життя, долі – вони заполоняють цей воєнний музей. Ніби через потребу перераховувати себе, називати імена й життя, щоб нарешті почати існувати як країна.

    Звісно, надвечір у районі біля Золотих Воріт і Ярославового Валу вийти в інтернет дуже просто, паролів не треба, та й макбуки тут такі самі, як у Парижі чи Берліні. У вегетаріанському ресторані ми знайомимося з Марком Бєлорусцем, перекладачем Целана і Герти Мюллер російською, та його дружиною Аллою Заманською, яка першою в Україні поставила на сцені «Чекаючи на Ґодо». Він – надзвичайно освічений і має невичерпний запас всіляких історій; з нею я розмовляю своєю недо-російською про Марину Цвєтаєву – адже російська мова для мене дуже глибоко повʼязана з її поезією, однак тут, попри численне російськомовне населення, часто це мова ворога.

  • Anne Weber

    Ми вечеряємо з Марком Бєлорусцем і його жінкою Аллою, театральною режисеркою. Марка з дружиною ми будемо бачити три вечори. Марк – маленький, літній, дуже худий, дуже жвавий. Він розмовляє дуже ламаною, дуже красивою німецькою. Від Нелі нам відомо, що за радянського режиму його як єврея не допустили до вивчення гуманітарних дисциплін, тому він десятиліттями працював інженером на будівництві, і лише в останні роки нарешті зміг віддатися своїй пристрасті й, поміж іншого, перекладати Целана російською. У нього особлива жестикуляція: розмовляючи, він прикладає долоню до чола, накриває нею похиленого лоба й частину обличчя, а розмірковуючи – тобто дуже часто, – міцно заплющує очі. Алла здається набагато молодшою, м’якшою, грайливішою. Ці двоє часто мимохідь торкаються одне одного, погладжують рукою чи бодай пальцем. Як вони люблять одне одного! Вдячність за миті,  в які я можу «співжити» із цим коханням.

    Алла розповідає байку: Одна жінка неймовірно смачно готувала, всі були в захваті від її страв. Після її смерті донька продовжила готувати за її рецептами, але чомусь ніхто не захоплювався її стравами. «Що таке? Чому ви не в захваті?» – запитувала вона (це особливо прекрасне місце історії). Зрештою вона вирішила влаштувати спіритичний сеанс з матір’ю й поцікавитися, що вона робить не так. Мама явилася їй і каже: «Ти все робиш правильно, от тільки не давай людям їсти донесхочу, їм завжди має трохи не вистачати». Цією байкою описують Україну. Чи це я її так зрозуміла?

  • Cécile Wajsbrot
    20.10.2017

    Погода й далі гарна – кінець літа, лагідний і нетривалий. Софіївський собор – місце спокою й церква, розкішна своїми зеленими та золотими куполами, візантійськими мозаїками. Якими словами описати замислену атмосферу православних церков – навіть найбільших із них? Приглушене світло схиляє до молитви, припрошує зазирнути в себе. До цього комплексу входить іще один собор – Михайлівський. За Сталіна його зруйнували, змусили поступитися місцем офіційній споруді й зрештою відбудували вже після проголошення незалежності. Мозаїки та фрески вдалося врятувати, нині вони зберігаються в церкві неподалік. Михайлівський собор стоїть недалеко від Майдану, й одного вечора під час революції мітингувальники, яким було непереливки, постукали в його браму, котра – втиснута в ці великі білі мури – здається крихітною. Ченці їм відчинили – й зачинили браму перед поліцейськими. Над Майданом – тією видовженою площею, що 2013 року стала символом, і яку перетинає Хрещатик, одна з найкрасивіших київських вулиць, – фотографії нагадують про загиблих у цій революції. Здається, фотографія в Україні є мистецтвом підрахунку померлих.

    © Cécile Wajsbrot

    Ми зустрічаємо Марію, бібліотекарку з Ґьоте-Інституту, яка веде нас на прогулянку вгору-вниз (Київ – місто горбисте) по Подолу з його різнокольоровими будиночками, вузькими провулками колишнього бідняцького району (княжий град стояв нагорі), який сьогодні став улюбленим місцем митців. Скільки населення Києва переїхало сюди звідкілясь? Із Криму, з Донбасу, багато хто ще до анексії чи війни, інші повтікали вже після, із сім’ями чи залишивши когось у старій домівці. Прямого повітряного сполучення між Україною і Росією вже немає. З Києва у Севастополь більше не ходить поїзд – доводиться виходити перед кордоном й пересідати в автобус. А телефонуючи, мусиш набирати код Росії.

    © Anne Weber

    Після обіду в закладі самообслуговування «Пузата хата» (виставлені там страви моя бабуся готувала під іншими назвами: креплах, а не пельмені й вареники, брамбораки замість дерунів, і тільки борщ у всіх країнах лишається борщем) ми йдемо до музею Чорнобиля. Притокою Дніпра, що протікає в підніжжі цього пагорба, є Прип’ять, на якій стоять атомна електростанція й однойменне місто, котре стало примарою, – це його короткому шістнадцятирічному життю присвячено один із залів музею. Будова АЕС, білі уніформи учасників перших рятувальних заходів, неефективний одяг пожежників і безліч фото тих, кого відправили на цей дивний фронт, – усе тут, висвітлене поясненнями прекрасної екскурсоводки. В кінці екскурсії – слова солідарності від японців доби до Фукушіми. І карта, на якій світяться досі експлуатовані атомні електростанції. Звісно, багато з них у Франції; поряд картинка на екрані показує, як розросталася хмара над Чорнобилем. Вона доводить, що Францію ніяк не оминуло, як нас тоді запевняла держава – й у що досі очевидно вірять багато французьких туристів. Чорнобиль. 100 км від Києва. Багатьох мешканців Прип’яті евакуювали до столиці. Сотні людей поповерталися назад у заборонену зону: здебільшого старі жінки, щоб доживати у своїх хатах. Розглядаючи розвішені один за одним вказівники й досі заборонених міст і сіл, на звороті яких назву перекреслено на виїзд, я згадую зруйноване  в Першій Світовій село Фльорі, що лежить трохи нижче від оссуарію форту Дуомон, заросле лісом, зі стежками, що носять назви колишніх вулиць; а ще думаю про свідчення, які Світлана Алексієвич зібрала у своїй чудовій книжці про Чорнобиль – це війна, в якій ворог невидимий.

  • Anne Weber

    Музей Чорнобиля. Коли Сесіль чхнула в музеї, українка, яка вела екскурсію, відповіла їй німецькою: «Будьте здорові» (а за другим разом: «І вродливі»).

    Особливо страшними були відео з наступних днів після катастрофи, з урочистостей до 1 травня (нещастя трапилося 26 квітня). Безжурність. Радісні обличчя, щасливі незнанням. Люди ходять по вулицях без жодного захисту. Пізніше я запитую себе, чи ці наївні обличчя – не наші власні, чи не ми не відчуваємо або ігноруємо небезпеку, загрозу навколо себе.

    Пізно ввечері я побачила з вікна готелю якийсь пломінь на горизонті (сонце давно зайшло). Реактор знову горить. Вночі, не можучи заснути, я постійно чую з прочиненого вікна гучне монотонне гудіння, наче від електрогенератора. Заснула – й кошмар. Один із тих вічно повторюваних снів про те, як-кудись-нагально-треба-але-не-можеш-зрушити-з-місця; мої ноги мене не слухаються. Так, наче вони важать  тонну чи я до стегон загрузла в густій багнюці. Час від часу я встаю (коли не спиш – виходить) і розсуваю фіранки: червонясте жевріння на горизонті не зникає. Власне, з якого боку звідси Чорнобиль? Менше 100 км по прямій.

  • Anne Weber
    21.10.2017

    Випадково проходили повз Національний художній музей і зазирнули до нього. Автопортрет українського національного поета Тараса Шевченка (1814–1861), він був ще й художником. Народжений кріпаком, читаю я пізніше, й викуплений на волю багатими друзями. Заслання, солдатчина, заборона писати.

    Перед автопортретом, який здається на диво гарною картиною, закріплено металеву штангу, що наполовину прикриває обличчя. Цидулка поряд пояснює, що це робота сучасного художника, який хоче привернути увагу до важких умов життя українських інвалідів. Я сперечаюся (несерйозно) з Торстеном, бо хочу побачити всю картину й вважаю такі мистецькі акції пришелепкуватими. У багатьох місцях музею такі металеві штанги непримітно прикручено навіть до підлоги, ймовірно, щоб відвідувачі розбивали собі носи, ламали кістки й самі ставали інвалідами.

    © Anne Weber

    Після обіду Бабин Яр. Досі погода була дуже лагідна; сьогодні похолоднішало. Метро привозить нас прямо туди. Здається, це місце простягається у всі кінці світу й не піддається обмеженню. Посередині – гігантська радіовежа; штаб-квартира Державного укртелебачення схожа на індустріальну руїну; будинок управи колишнього єврейського кладовища (єдина будівля, що вціліла з часів війни) і десь із 30 різних пам’ятників, кожен з яких, здається, присвячено якійсь окремій групі жертв. Тут досі не зуміли спорудити один меморіал, спільний для всіх убитих протягом Другої світової у Бабиному Яру. На першому пам’ятнику, спорудженому через 35 років після війни, жертв названо лише «мирними радянськими громадянами». Від нашого екскурсовода нам стає відомо, що глибокий яр, в якому лежать останки десятків тисяч людей, після війни перекрили  дамбою й затопили багнюкою з сусідньої цеглярні. 1961 року дамбу прорвало, й багно, всіяне кістками, поховало під собою прилеглу місцевість; у ньому загинуло близько тисячі людей. Це помста померлих, казали тодішні кияни, сьогодні я думаю те саме. Подібно до повсюдних юдейських могильних каменів, повалених і розтягнутих на спорудження доріг і будинків, невидимо розпорошених по цілому місту й навіки врослих у нього, тут з братської могили вирвалися останки вбитих, те, що від них лишилося після спалень і маскувань, проведених німецькими зондеркомандами напередодні наступу Червоної Армії 1943 року.

    На території є ще й маленький футбольний стадіон; по ньому тиняються кілька людей. Це, як і те інше місце, – добра основа для єврейського меморіального центру, який ніколи не було споруджено, та й у майбутньому, мабуть, не буде, пояснює нам Михайло, тим паче, це кладовище, а юдейська віра забороняє будувати на святій землі.

  • Cécile Wajsbrot

    Метро та його безкінечні ескалатори, що спускаються в земні глибини чи піднімаються з їхніх нутрощів й оглушливим гулом вбивають кожну розмову, метро привозить мене до державного радіо, де розміщено й незалежну громадську радіостанцію, фінансовану з європейських, американських чи краудфандингових коштів. Її можна слухати онлайн, а також кілька годин на день, зранку і ввечері, на частоті державного радіо. В інтервʼю, яке в мене бере Ірина Славінська, йдеться про памʼять.

    Памʼять… Бабин Яр лежить не в центрі, але таки в місті, туди можна доїхати на метро.  Гола земля, порита западинами, поросла травою й деревами. Тут і там бовваніють знаки, що апелюють до пам’яті – розщепленої пам’яті. Цим лабіринтом спогадів нас веде історик Михайло Тяглий, спеціаліст з історії ромів.

    Все почалося з плакатів на вулицях, що наказували єврейському населенню Києва зійтися в певне місце. Звідти їх вели прямо до ям, били, змушували роздягнутися й розстрілювали. На свято Йом Кіпур 1941 року. Понад 33500 розстріляних за два дні. 100000 загиблих за весь час, серед них бійці опору, роми, радянські військовополонені, пацієнти психіатричної лікарні, націоналісти. 1943 року напередодні наступу Червоної Армії, вермахт змусив військовополонених викопувати і спалювати тіла. Перша тризна відбулася 1966 року таємно. На ній ішлося про єврейські жертви. Віктор Некрасов, який 1959 року опублікував текст з  вимогою поставити в Бабиному Яру пам’ятник, був присутній на церемонії. Євгеній Євтушенко написав 1961 року вірш, що починається словами: «Над Бабьим Яром памятников нет». Нині пам’ятних знаків тут десь із 30, на офіційному радянському 1976 року згадано цивільних і військових жертв, розстріляних німецькими окупантами, – більше нічого не уточнюється. Всі решта було поставлено вже після незалежності на згадку про євреїв, ромів, дітей, пацієнтів психлікарень, священиків, націоналістів…  Пройшовши цим некрополем, відчувши розщеплену памʼять і певну ворожість, я вирішую повернутися до вірша Євтушенка: «Мне сегодня столько лет, / Как самому еврейскому народу». Цитуючи Некрасова, це єдиний меморіал спільної памʼяті; література це може.

  • Anne Weber

    На вечір заплановано «вечерю з українською інтелігенцією», тобто з Марком та Аллою. («Я  так і знала, що українська інтелігенція складається з Марка та Алли», – сміється Сесіль). Ми раді побачити цих двох. Мені соромно за свій апетит; ці двоє їдять дуже мало й не пʼють. Ресторан – якийсь надзвичайно дивний мікс авангарду з фольклором. Він  лежить неподалік від Майдану і, здається, присвячений боротьбі за свободу та незалежність. На вході ми мусимо промовити пароль, щось на кшталт «Боремося й поборемо!», звісно, українською. Галині, котра нас супроводжує, доводиться повторювати пароль кілька разів, тому що її вимова, мабуть, здається зросійщеною. Щодо нас, іноземок, ресторан  зрештою відмовляється від ідеї почути пароль. Всередині маршрут до столика  схожий на біг з перешкодами. Передостанній етап: нас запрошують до барної стійки, де на нас, здається, чекають коньяк, портвейн, аперитиви, та не встигаємо ми сісти, як  стіна праворуч відсувається, лава разом з нами починає рухатися й везе нас, немов у печеру жахів, в іншу кімнату. Отже, ми першими сидимо за столом, і я й уявити собі не можу, що Марк із Аллою зараз також приїдуть на цій лавці. І вони справді цього не роблять, а цілком нормально заходять на своїх двох.

    Пізніше протягом вечора ми розповідаємо про наші відвідини Бабиного Яру. Марк згадує про вірш Євгенія Євтушенка «Бабий Яр» 1961 року, перекладений Паулем Целаном. Завдяки інтернету за кілька секунд ми вже маємо його перед очима. Мене просять прочитати. Посеред ресторанного ґвалту й убивчої музики з моїх вуст лунають голоси російського поета й Пауля Целана, і, читаючи, я відчуваю, як троє євреїв за цим столом слухають мій голос і дослухаються до тих далеких мертвих голосів; мені стає жахно чути, як я промовляю ці слова; читаючи, я не можу позбутися думки про те, хто я, що тут я – нащадок німецьких нацистів, але я не припиняю читати, й уже більше не чую галасу в залі, а тільки свій голос і ті голоси, що лунають крізь нього, і від читання думки про  мене й мою роль потроху спадають, і прочитане виповнює простір, наче розлоге відлуння тризни, наче молитва, до очей підступають сльози, голос  слабне, вірш закінчується, тиша.

  • Anne Weber
    22.10.2017

    Здається, тут панують інакші уявлення про те, яким має бути музей. Ні музей Чорнобиля, на Другої світової, ні ранковий музей Булгакова не схожі на західноєвропейські. Що не так? Замість презентації експонатів тут пропонують інсценізацію, але не схожу на знайому нам об’єктивістську сценографію; складається враження, що тут дуже захоплені люди – співробітники музею, екскурсоводи – залюблено й самовіддано самі вигадують експозицію і вкладають у неї якийсь «вищий» смисл. Досі ці інсценізації, трішки схожі на саморобні, мені радше подобалися. В будинку Булгакова екскурсію веде, на вигляд, може, 65-річна комедійна чи то трагедійна актриса в яскравому, довгому, аляпуватому намисті на шиї. Згодом Сесіль і Торстен скажуть про неї, що вона сама схожа на персонажа роману, що проте не заважає їй злегка мене дратувати. Вона розмовляє англійською зі страшенним акцентом, через який я розумію хіба з десяту частину її пояснень, супроводжуваних широкими театральними жестами, які вочевидь мають активувати нашу фантазію. В будинку, яким ми проходимо, відбувається дія роману Булгакова «Белая гвардия», тож нас ведуть Булгаківським помешканням і водночас квартирою Турбіних, котрі живуть тут протягом громадянської війни. Двері всіх кімнат зачинено, й актриса впускає нас до кожного приміщення з таємничими ефектярськими жестами, наче за кожними дверима на нас чекає неймовірна несподіванка, й можливо, тут і справді можна було б нафантазувати, що ти в романі, якби не театральний шепіт і жестикуляція цієї поціновувачки Булгакова. В одній кімнаті вона підходить до дверей у наступне приміщення, наче збираючись  їх відчинити, але раптом відскакує і веде нас до порожньої шафи, відчиняє її дверцята, а потім і задню стінку шафи й запрошує нас нагнутися і потрапити до сусідньої кімнати. До чого цей перехід через шафу й чи пов’язаний він якось з життям чи творчістю Булгакова, я не втямила. Наприкінці екскурсії нас запрошують до великого настінного дзеркала. Пані натискає на кнопку – і в люстрі з’являються вогники, мабуть, це спроба представити марення пораненого і тяжко хворого на тиф Алексея Турбіна, і згодом мені здається, що пані ще й примарно рухала руками та кричала, наче сова, але то, мабуть, просто клаптик фантазії, що залишився в мене після цієї екскурсії.

  • Cécile Wajsbrot

    З Євгенією Моляр ми їдемо Києвом – під сірим холодним небом, провісником зими – у пошуках радянських мозаїк, за збереження яких вона бореться. Радянське мистецтво – persona non grata в Україні. Живі митці не наважуються визначати своє авторство й вимагати збереження творів. Та їх ще можна знайти – поки врятовану, але вже сховану за риштуванням статую вершника на коні, мозаїки, прикриті рекламними щитами й вітринами. Багато з них, ті, що на фасадах будинків, не постраждали й далі на всі лади прославляють працю й героїчні марші в яскравому різнобарв’ї, запозиченому від традиційної мозаїки, – життя за соціалізму. Сьогодні в Україні опиратися декомунізації негоже, а Євгенї бракує ресурсів, щоб укласти перелік цих  творів у Києві й по всій країні. Її екскурсія закінчується біля будівлі, схожої на перевернуту тарілку (за радянської доби наукову фантастику полюбляли не лише в літературі, а й в архітектурі), яка ховає в собі зал із несподівано перфектною акустикою, прямо по центру цієї радше некрасивої споруди.

    Потім Галина веде нас Байковим кладовищем, де поховано багато визначних українців. Лютеранські ворота, православні – ознака єдиної розбіжності.  На новішій частині зникають імена, що траплялися на старому кладовищі, однак за монотонністю кирилічного шрифту також ховаються родини Тетельбаумів та Шапіро. Останніми роками тут повиростало багато православних хрестів.

    © Anne Weber

    Далі вокзал з його величними масштабами радісної життєствердності. Зали очікування шикарні й тихі, відділені від натовпу. Електронні табло схожі на аеропорт; на думку спадає варшавський вокзал, де до 1990 року ніде нічого не писало, а у віконцях сиділи жіночки, які з неймовірною швидкістю видавали час прибуття. Можливо, тутешні поїзди родом ще з того часу.

    © Anne Weber

  • Anne Weber

    Зрештою, з собою я за заберу людей, а не місто й ландшафти – Нелю, Галину, Поліну, Михайла, їхнє тепло, так, тепло і завзятість, а ще Аллу та Марка, авжеж, гадаю, насамперед Марка, чиє любе обличчя, зоране болями й сміхом, здається мені незабутнім і неминущим.

  • Cécile Wajsbrot

    Про дещо я не писала – ні про театральність музею Булгакова, ні про насичені розмови, ні про мітингувальників з націоналістичними прапорами перед парламентом; я тільки доторкнулася до обрису міста, що марить славетним минулим, уражене насильством у своїй теперішності, застигле перед невідомим майбутнім.

    З німецької переклала Неля Ваховська.

Portrait Anne Weber: © Tobias Bohm
Portrait Cécile Wajsbrot: © Valentyn Kuzan Photography